| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 4. Умови дійсності договору |
||
|
Стаття 1134 ФГК встановлює правило, згідно з яким угоди, законно укладені, мають силу закону для сторін, його уклали. Аналогічні положення, сформульовані з меншим ступенем категоричності, існують і в інших правових системах. Для того щоб договір можна було вважати законно укладеним і щоб такий договір породив правові наслідки, заради досягнення яких сторони вступили у правовідносини, він повинен відповідати ряду умов, встановлених у законодавстві. Умови дійсності договорів у законодавстві та судовій практиці досліджуваних країн визначені по-різному, однак сущест- 265 вуют загальні для всіх країн положення, які зводяться до наступних правил: 1) особи, що у договорі, повинні бути дієздатні й правоспроможні; 2) за змістом договір не повинен суперечити нормам об'єктивного права; 3) волевиявлення, спрямоване на укладення договору, має відповідати істинної волі сторін; 4) договір повинен бути укладений у необхідній законом формі; 5) договір в країнах континентального права повинен мати законну підставу (causa), a в Англії та США кредитором має бути надано в договорі зустрічне задоволення (consideration). Кожне з перерахованих вище умов розглядається правом як conditio sine qua non, тобто відсутність одного з них тягне за собою недійсність договору в цілому, а в деяких випадках - тільки в частині. Розглянемо кожне з умов дійсності договору окремо. 1. Відсутність дієздатності, обмежена дієздатність фізичної особи можуть спричинити за собою недійсність або ВВПЗ-рімость договору. (Питання про вплив дієздатності на правову долю угоди детально розглядався в гол. IV.) Укладення договору юридичною особою ставить проблему дійсності угоди у разі, якщо в рамках даної правової системи для даного виду юридичних осіб встановлено режим спеціальної правоздатності. У зв'язку з встановленням для юридичних осіб торгового права - акціонерних товариств та інших товариств - режиму загальної правоздатності питання дійсності торгових угод у судовій практиці постає рідко. 2. Умови договору повинні бути правомірними, тобто не суперечити нормам об'єктивного права. Зміст договору регламентується не тільки імперативними нормами цивільних кодексів, але також численними приписами різних галузей права, включаючи норми, спрямовані на-охорону навколишнього середовища, валютного, кримінального, адміністративного законодавства, звичаями торгового обороту, а в рамках ЄЕС - і нормами прямої дії, створюваними спільнотою. Вирішення питання про дійсність договору ускладнюється тим, що в законодавстві досліджуваних країн окрім визначених за змістом норм чинного права застосовуються досить розпливчасті критерії, до яких робиться відсилання у відповідних статтях закону. Так, ст. 6 ФГК встановлює, що не можна порушувати приватними угодами публічний порядок. Аналогічне правило міститься в ст. 1133 ФГК, згідно з якою зобов'язання є недозволеним, якщо воно суперечить публічному порядку. У законі відсутнє легальне визначення правової ка- 266 тегории «публічний порядок», а в юридичній літературі зазначається, що зазначене поняття дуже невизначено для того, щоб застосовуватися в якості юридичного критерію. Ця обставина була врахована при підготовці ГГУ та законодавства Швейцарії. Ні німецьке, ні швейцарське право не містить посилань до публічному порядку як критерію, що визначає дійсність договору. Необхідно відзначити, що поняття «публічний порядок» зустрічається в ст. 19 ШГК для визначення випадків, коли не допускаються угоди, що порушують закони, що встановлюють публічний або громадський порядок. Це означає, що в праві Швейцарії критерієм дійсності договору є припис закону, а не абстрактна категорія «публічного порядку». У праві Англії та США для вирішення питання про дійсність договору також застосовується критерій публічного порядку. У цій підставі визнаються недійсними договори, якщо вони порушують свободу договірних сторін, обмежують свободу вступу в шлюб, промислу і торгівлі, а також свободу конкуренції. Крім критерію публічного порядку в праві досліджуваних країн для встановлення дійсності договору застосовується також настільки ж трудноопределімую критерій «добрих звичаїв», яким не повинен суперечити договір за своїм змістом. Хоча зазначений критерій застосовується вже тривалий час, ведучи свій початок від римського «bona fides», до теперішнього часу не вирішено питання, які звичаї є «добрими». 3. Умовою дійсності договорів у всіх правових системах є відсутність в угоді вад волі, то є істинна воля особи, що вступає в угоду, повинна відповідати волевиявленню. Практика визнання договорів недійсними за цим пунктом обширна. Вона базується на приписах законів у країнах континентальної Європи, спеціально присвячених цьому питанню (ст. 1109 ФГК; § 119,121, 123, 124 ГГУ; ст. 23-31 ШОЗ). В Англії та США джерелом правового регулювання є судова практика, з окремих питань прийняті закони (наприклад, в Англії закон про введення в оману 1967 р.). Наявність вад волі робить договір оспорімим, з чого випливає, що недійсним такий договір може бути визнаний тільки за позовом потерпілої сторони. Юридичним наслідком визнання договору недійсним є двостороння реституція з відшкодуванням заподіяної шкоди по деліктним основи. Волевиявлення, спрямоване на укладення договору, має бути вільним від насильства або загрози з боку як контрагента по угоді, так і третіх осіб. Щоб договір міг бути визнаний недійсним, насильницькі дії або загроза їх вчинення повинні бути спрямовані як проти самого особи, понуж- 267 даємо до вступу в договір, так і проти його близьких і майна. У законодавстві та судовій практиці використовуються різні терміни для опису розглянутих видів протиправної поведінки: у ФГК - насильство (violence), в ГГУ - загроза (Drohung), в ШОЗ - залякування (Furchterregung), а в англоамериканской праві - незаконне примус (duress) і недолжное вплив (indue influence). Не всяке дію, що описується наведеними вище термінами, дає підставу для визнання наявності пороку волі. Протиправне вплив на волю потерпілого має створювати враження реальної загрози його здоров'ю, свободі, збереження майна. Загроза і насильство зустрічаються в судовій практиці як підстави для визнання договору недійсним відносно рідко. Найчастіше зустрічаються пороки волі у вигляді помилки і обману. Омана (erreur, Irrtum, mistake) має місце тоді, коли у особи без наміру з його боку або інших осіб виникає не відповідне дійсності уявлення про будь факти та обставини. Усі правові системи виходять з презумпції знання права учасниками цивільного і торгового обороту. Тому незнання або неправильне уявлення про обсяг прав і обов'язків, породжених тим чи іншим договором, в який вступає особа, не є підставою для визнання договору недійсним. Однак оману в обсязі прав, що випливають з договору, не слід плутати з помилкою у вигляді договору, який пропонується стороні для ув'язнення. Наприклад, особа вважає, що річ, передана йому у володіння, була подарована, в той час як власник, передаючи річ, мав на увазі укладення договору майнового найму. Омана для визнання договору недійсним повинно бути істотним, тобто неправильні уявлення повинні виникнути за такими умовами договору, при отриманні достовірної інформації про яких помиляється сторони не вступила б у договір. До числа таких умов судова практика відносить і оману також в особистості контрагента, якщо з нею пов'язано виконання зобов'язання (наприклад, особистості художника). Несуттєве оману не дає права на визнання договору недійсним, однак по праву Англії та США сторона, що опинилася в такому омані, не може вимагати примусового виконання зобов'язання в натурі, а може отримати лише грошову компенсацію. Обман (dol, Tauschung, fraud), представляючи собою умисне введення особи в оману його контрагентом за договором щодо навіть несуттєвих умов або особливостей договору, що призвело до його укладення, дає підставу для визнання договору недійсним (ст . 1116 ФГК; § 123 ГГУ; ст. 28 ШОЗ). 268 По праву Швейцарії відповідно до ст. 23 ШОЗ оману щодо економічного ефекту угоди - її збитковість, що мала місце на момент укладення договору, а не виникла після, - може служити підставою для визнання договору недійсним. В інших правових системах збитковість угоди практичного впливу на дійсність угоди не надає. 4. Особа, здійснюючи операцію, має чітко і ясно висловити свою волю на встановлення, припинення або зміну прав та обов'язків. Чинне законодавство передбачає різні способи вираження учасниками цивільного і торгового обороту волі, тобто доведення її до зацікавленої особи, додання їй значення волевиявлення (наприклад, поведінкою, з якого виявляється намір особи вчинити договір). Така поведінка називають конклюдентними діями. Волевиявлення може бути виражене в усній формі шляхом обміну словесної інформацією, викладено на папері письмово; в деяких випадках, прямо встановлених у законодавстві, мовчання може свідчити про намір особи вступити в договірні відносини або відмовитися від них. Волевиявлення, спрямоване на укладення договору, може бути виражене в різних формах, а особлива форма для дійсності договору потрібно тільки тоді, як встановлено в ст. 11 ШОЗ, коли ця форма передбачена законом. Сторони можуть самі домовитися про те, що їхні стосунки будуть оформлені якимось особливим чином, наприклад підписи будуть нотаріально посвідчені; в такому випадку дійсність договору залежить від виконання такої домовленості. Порушення встановленої законом форми укладання договору може мати для сторін різні несприятливі наслідки, з яких найважчим є недійсність договору. У більшості випадків порушення необхідної законом письмової форми тягне за собою заборону посилатися на показання свідків для доказу існування договору. Це правило не застосовується при доведенні по торговельних угодах, а також за договорами, укладеними з порушенням форми, якщо однією стороною вже було вироблено повне або часткове виконання. Найбільш поширеною є письмова форма вчинення договору, яка може бути простою і кваліфікованою. При укладанні договору в простій письмовій формі потрібно лише підписання документа сторонами у кількості примірників, що дорівнює числу учасників угоди, що мають різні інтереси. У ФГК такі договори називаються приватними актами. У тих випадках, коли законодавством запропонована кваліфікована письмова форма, від особи, що оформляє угоду, потрібно вчинення додаткових дій - посвідчення підпису у нотаріуса, нотаріальне підтвердження будь-яких інших фактів, наприклад наявність повноважень, або складання 269 акту від імені нотаріуса. У деяких випадках (при здійсненні операцій з нерухомістю, придбанні автомобілів, морських або річкових суден, літаків) потрібна спеціальна реєстрація угоди в різних реєстрах (поземельних, іпотечних книгах, морських регістрах і т. д.). У цивільних і торгових кодексах досліджуваних країн існують численні і розрізнені норми, що стосуються форми угод. Встановлюється обов'язковість простої письмової форми залежно від різних ознак: від суми угод для всіх видів договорів (понад 5 тис. франків - ст. 134 ФГК; понад 500 долл.-ст. 2-201 ЕТК); від терміну дії договору (договори майнового найму на термін більше одного року - § 566 ГГУ); від виду договору незалежно від суми та строку - поручительство (§ 766 ГГУ, за винятком торгових угод; § 350 ГТУ). Особливе значення мають форма, навіть її окремі реквізити при оформленні угод у вигляді цінних паперів. По праву Англії та США величезний вплив на дійсність договору надає порядок його оформлення. Сучасне розуміння договору в цих правових системах розвивалося поступово з урочисто даного і належно оформленого одностороннього зобов'язання про прийняття на себе будь-якого юридичного зобов'язання. Для дійсності такого зобов'язання документ, його фіксуючий, має бути підписаний, опечатаний і вручений зобов'язував особою кредитору. Поступово в такому ж порядку стали оформлятися взаємні обіцянки, тобто договори. Нічого іншого - ні дії, ні реєстрації, ні додаткових документів - для дійсності такого договору не вимагається, крім найсуворішого дотримання форми. У середні століття договори писалися на пергаменті в кількості екземплярів, рівному числу сторін, обов'язково підписувалися всіма учасниками, підписи скріплювалися особистими гербовими печатками на сургучі або воску. Таким чином оформлені документи урочисто вручалися сторонам. Договори, оформлені в описаному порядку, відносять до формальних договорами, які інакше називають договорами «за печаткою» (contract under seal, deed, specialty). В даний час строгі правила оформлення договорів «за печаткою» дещо пом'якшені. Друк як неодмінний атрибут середньовічних документів перетворилася на юридичну фікцію. Замість друку прикріплюється паперова наклейка з малюнком або на аркуші паперу друкується коло з ув'язненими в ньому буквами L. S. (Locus sigilli - місце печатки). При цьому необхідно мати на увазі, що просте додаток друку фірми до документа не перетворює його в договір «за печаткою». Це не випадково, оскільки в даний час, як і в середні століття, права та обов'язки, що виникають з такого договору, стають безперечними. Договір «за печаткою» можна опротестувати тільки на підставі неправильний- 270 ності його форми. Тому такого роду документи обов'язково складаються адвокатами. Договори «за печаткою» дійсні незалежно від наявності зустрічного задоволення. Останнім часом з'явилися нові тенденції в практиці застосування договорів «за печаткою», особливо в США. 5. Сторони вступають в договірні відносини, приймаючи на себе обов'язки під впливом численних факторів, обставин, причин, цілей та інших міркувань. Виникає важлива проблема, чи всі ці обставини приймаються правом до уваги, чи стають такі міркування і фактори елементом договору. Відповідь на питання, чому особа прийняла на себе будь-яке зобов'язання, може бути отриманий, якщо виявити цілі, які ставлять перед собою сторони, вступаючи в договір. Якщо розглянути з цієї точки зору, наприклад, договір купівлі-продажу житлового будинку, за яким покупець зобов'язується заплатити покупну ціну, то видно, що будинок призначений для конкретних цілей - жити, здати внайми і т. д. Але реалізація цих цілей неможлива до того моменту, поки покупець не стане власником будинку, тобто не буде досягнута найближча правова мета. Найближча правова мета (causa proximo), на досягнення якої спрямоване зобов'язання, прийняте стороною за договором, називається підставою, або Кауза, зобов'язання. У двосторонніх договорах підставою зобов'язання є зустрічна обов'язок іншої сторони - causa credendi. В односторонніх відплатних договорах Кауза є повернення раніше отриманого від кредитора (зберігання, позика) - causa solven-di; в безоплатних договорах - намір обдарувати кого-небудь, створити у контрагента майнове право без компенсації - causa donandi. Кауза об'єктивна - у всіх договорах одного виду кауза однакова. У численних життєвих ситуаціях сторони вступають в договірні відносини, спонукувані бажанням після досягнення найближчої правової мети реалізувати ту більш віддалену, але практично необхідну стороні мета, звану мотивом. Мотиви можуть бути самими різними. Наприклад, роблячи подарунок, особа бажає домогтися розташування до себе і отримати згоду на шлюб; повертаючи борг - піклується про свою репутацію; купуючи будинок - бажає в ньому жити, здавати в оренду і т. д. Мотив для кожного договору індивідуальний, суб'єктивний. Мотиви, як правило, не впливають на дійсність угоди, якщо не включені сторонами в договір в якості умови. Тільки злочинний мотив, відомий обом сторонам договору, може спричинити за собою його недійсність. Зовсім інше юридичне значення має підставу зобов'язання. Найбільш докладно ця проблема розроблена в доктрині та законодавстві Франції. Стаття 1108 ФГК зараховує підставу 271 до істотних умов дійсності договору, а ст. 1132 наказує, що основа не повинна суперечити закону, добрим звичаям і публічному порядку, а також не повинно бути помилковим (ст. 1131). Практичне значення вчення про заснування полягає у визначенні повноважень суду при перевірці обставин, що пояснюють появу зобов'язань. Право виходить з того, що згода прийняти на себе зобов'язання має бути обгрунтованим, тобто каузальним. Суд оцінює відповідність підстави вимогам закону. Наявність підстави, як і всіх істотних елементів договору, повинен доводити той, хто посилається на наявність договору. Всі ці положення свідчать про те, що ФГК визнавав тільки каузальні зобов'язання. Проте надзвичайно широке поширення в практиці торгового обороту грошових та інших документів - розписок, векселів, чеків, - зі змісту яких неможливо встановити підставу зобов'язання, призвело до того, що судова практика, керуючись ст. 1132 ФГК, визнала дійсність таких документів і випливають з них абстрактних зобов'язань. ГГУ і ШОЗ, які вступили в дію в період, коли абстрактні зобов'язання вже були прийняті торговим оборотом, надзвичайно широко застосовувалися. Це не могло не позначитися на змісті законів, що регулюють умови дійсності договорів. Усі договори, регульовані зазначеними нормативними актами, розглядаються насамперед як каузальні. Однак ГГУ і ШОЗ не містять, на відміну від ФГК, норм, кваліфікуючих підставу як conditio sine qua non дійсності договору. Більш того, § 780 і 781 ГГУ і ст. 17 ШОЗ допускають існування деяких видів зобов'язань без вказівки підстави за умови дотримання письмової форми, то є відповідна форма угоди створює опровержімие презумпцію наявності підстави, що перекладає тягар доведення відсутності підстави на обличчя, що посилається на недійсність зобов'язання. У праві Англії та США питання про Каузіо ніколи не вставав. Ця правова категорія чужа англо-американському праву. Суд не перевіряє дійсність зобов'язання відповідача, а ставить перед позивачем питання, на чому грунтується його вимогу. На ранніх етапах розвитку договірного права Англії по загальному праву судами визнавалися лише вимоги, засновані на формальному договорі. Проте в житті виникало величезне число випадків, коли сторони брали взаємні зобов'язання, обіцяли щось зробити, дати без оформлення цих відносин шляхом складання документа «за печаткою». Для того щоб таким відносинам надати правовий захист, судова практика виробила спеціальну доктрину зустрічного задоволення (consideration), сенс якої полягає в тому, що особа бере на себе зобов'язання, дає обіцянку в обмін на щось, і якщо це «щось» вже надано кредитором боржника, то таку обіцянку при знаходить юридичну силу. Так само як і вимога стає дійсним тоді, коли позивач уже надав відповідачу «щось», зване зустрічним задоволенням. Іншими словами, для того щоб придбати право вимоги, за нього потрібно попередньо заплатити. Зі сказаного випливає, що як зобов'язання, так і права вимоги даються і купуються на оплатній основі. Однак цю ідею «возмездности» англійського договірного права не слід розуміти так само однозначно, як вона розуміється в праві країн континентальної Європи. Ілюстрацією сказаного може служити договір грошової позики, за яким боржник не платить відсотки за користування грошима, тобто з точки зору континентального права договір безвозмезд для займополучателя, однак вимога кредитора про повернення боргу грунтується на зустрічному задоволенні, наданому боржника після того, як він прийняв на себе зобов'язання заплатити (повернути борг). Зустрічне задоволення полягає в тому, що кредитор позбавив себе можливості на час позики користуватися і розпоряджатися своїми грошима. Доктрина зустрічного задоволення в праві Англії відноситься до числа фундаментальних понять, проте до теперішнього часу в законодавстві відсутнє легальне визначення терміну «зустрічне задоволення», а судова практика не прийшла до єдиної його тлумаченню. Суди найчастіше звертаються до визначення зустрічного задоволення, даному в 1875 році в справі Curri v. Misa. Відповідно до цього визначення належне зустрічне задоволення з точки зору права може полягати в деякому праві, інтересі, прибутку або вигоді, одержуваної однією стороною, або в деякому утриманні від дії, збиток, втрату або відповідальності, яку приймає на себе інша сторона. Практика застосування зазначеного прецеденту судами призвела до того, що під зустрічним задоволенням розуміються вигода на стороні боржника і збитків на стороні кредитора. При вирішенні питання про наявність або відсутність зустрічного задоволення насамперед визначається, чи є збиток на стороні кредитора, оскільки, як зазначають англійські юристи, збиток - це та «ціна», за яку придбано зобов'язання іншої особи. Судовою практикою вироблено низку критеріїв, яким має відповідати зустрічне задоволення, щоб бути достатнім для дійсності вимоги позивача та відповідним вимогу зобов'язання відповідача. По-перше, зустрічне задоволення не повинно бути минулим (past), тобто попереднім зобов'язанням, а має надаватися кредитором після того, як боржник прийняв на себе зобов'язання. По-друге, зустрічне задоволення не повинно бути еквівалентним. З точки зору права воно повинно представляти деяку цінність для сторони, яка прийняла зобов'язання в обмін на 273 таке зустрічне задоволення Питання еквівалентності взагалі не розглядається судами, цінність зустрічного задоволення, його відповідність принимаемому зобов'язанню повинні визначатися сторонами в момент укладання договору. З цих положень випливає висновок, що правом Англії визнаються дійсними так звані «кабальні» угоди. У США логічний розвиток тенденції судової практики не дослідити питання еквівалентності зустрічного задоволення призвело до визнання номінального зустрічного задоволення, коли за зустрічне задоволення в 1 дол службовець фірми передає фірмі права на всі винаходи, які він зробить під час роботи в цій організації. Явна нееквівалентність зустрічного задоволення може служити додатковою підставою для дослідження у судовому розгляді питання про можливе обмані, введенні в оману, насильстві, при укладенні договору, однак такий договір може бути не визнаний судом не у зв'язку з нееквівалентного зустрічного задоволення, а внаслідок вад волі. По-третє, зустрічне задоволення має бути реальним, тобто, будучи нееквівалентним, воно повинно представляти якусь цінність для сторін, бути фізично і юридично здійсненним. По-четверте, зустрічне задоволення має виходити від кредитора, тобто позивач повинен довести, що сам надав зустрічне задоволення за зобов'язанням іншої сторони. Іншими словами, зустрічне задоволення не може виходити від третьої особи. У праві США судовою практикою визнана можливість надання зустрічного задоволення третіми особами. , У праві всіх країн особливо стоїть питання про дійсність договорів на користь третьої особи. В Англії договори на користь третьої особи не визнаються дійсними за двома підставами. По-перше, як встановлено судовою практикою, «особа, що не має відношення до зустрічного задоволенню, не може отримати вигоду з договору, хоча б він був укладений на його користь». По-друге, на підставі самостійної правової доктрини про наявність договірної зв'язку (privity of contract), відповідно до якої договір не може наділяти правами особа, яка не є стороною за договором, навіть якщо сама мета договору - у наданні вигоди цій особі. Обидві доктрини взаємодоповнюють один одного, і суди зазвичай відмовляють в примусовому виконанні договору на користь третьої особи за позовом цієї особи. Для врегулювання відносин, аналогічних відносин, що виникають у разі укладення договору на користь третьої особи, в Англії застосовується інститут довірчої власності. У США договори на користь третьої особи визнаються, з деякими застереженнями, судовою практикою. У країнах континентальної Європи на різних етапах розвитку 274 цивільного права простежується різне ставлення до питання про дійсність договору на користь третьої особи. Стаття 1119 ФГК вказує, що, за загальним правилом, не можна ні зобов'язуватися, ні встановлювати угоди від свого імені інакше, як для самого себе. Тим самим висловлено негативне ставлення до договорів на користь третьої особи. Виняток із загального правила було встановлено ст. 1121 ФГК тільки для двох випадків коли договір був укладений стороною для себе, але містив застереження про виконання на користь третьої особи, або коли аналогічна застереження була включена в договір дарування. З розвитком торгового обороту і поширенням договорів на користь третьої особи судовою практикою було дано розширене тлумачення ст. 1121 ФГК, в результаті чого право вимоги виконання за договором надається і третій особі, на користь якої укладено договір. Стаття 112 ШОЗ, § 328 ГГУ встановлюють норми, що дозволяють укладення договорів на користь третьої особи в якості загального правила з наданням права вимоги виконання договору третій особі і стороні за договором. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 4. Умови дійсності договору" |
||
|
||