| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
16.1. Принцип територіальності в міжнародному податковому праві |
||
|
Одним з основоположних принципів міжнародного податкового права є принцип територіальності. Відповідно до цього принципу держава має право стягувати податок з нерезидента тільки в тих випадках, якщо у нього виникає об'єкт оподаткування на території даної держави чи за кордоном, але у зв'язку з діяльністю на території даної держави. Принцип територіальності визначається міжнародно-правовим принципом територіального верховенства держави над своєю територією. Територіальне верховенство - невід'ємна частина державного суверенітету, його матеріальне втілення, яке означає, по-перше, що влада держави, в тому числі у сфері оподаткування, є вищою владою по відношенню до всіх осіб, які перебувають на його території, і, по-друге, що на території цієї держави виключається дію публічної влади іноземної держави. Винятки з принципу територіального верховенства можуть мати місце тільки за згодою держави, яка може виражатися в укладених державою міжнародних угодах і іншими способами. Необхідно відрізняти територіальне верховенство від юрисдикції держави. Територіальне верховенство виражає всю повноту податкової влади держави у всіх її конституційних формах (законодавчої, виконавчої та судової), але тільки в межах його території. Юрисдикція ж держави означає можливість встановлювати права і обов'язки для осіб, певним чином пов'язаних зданим державою: громадянством (переважно в конституційних правовідносинах), економічною взаємодією (переважно в податкових правовідносинах) і на підставі інших критеріїв різних галузей права. У податковому праві економічна зв'язок особи з територією конкретної держави визначається за допомогою принципу постійного місцеперебування (резидентства). Податкова юрисдикція держави щодо нерезидентів діє тільки на її території; по відношенню до резидентів вона може діяти і за його межами. Наприклад, фізичні особи - резиденти зобов'язані сплачувати прибутковий податок з доходів, отриманих як на території Росії, так і за кордоном. Визначення території держави має двояке значення: по-перше, для кваліфікації осіб як резидентів або нерезидентів, по-друге, для кваліфікації об'єктів оподаткування, як виникають або не виникають на території відповідної держави. У зв'язку з цим найбільш важливим є питання визначення території, яка використовується для кваліфікації платників податків як резидентів і нерезидентів, і на яку поширюється податкова юрисдикція держави щодо нерезидентів. З даного питання немає єдиного рішення ні в міжнародному праві, ні в законодавстві Росії. Проте виходячи з аналізу нормативних актів та міжнародних угод можна припустити два підходи до визначення території держави в податкових цілях (схема VI-7). Перший підхід може полягати в тому, що до такої території належить тільки так звана державна територія. Державна територія Росії включає територію суб'єктів Федерації, внутрішні води, територіальне море та повітряний простір над ними. Схема VI-7 Відповідно з цим підходом законодавство держави не може використовувати континентальний шельф та виключну економічну зону для визначення статусу платників податків, а також поширювати на них свою податкову юрисдикцію щодо нерезидентів. Пояснюється такий підхід тим, що континентальний шельф і виняткова економічна зона не входять в державну територію. Відповідно до норм міжнародного права, встановленими Конвенцією ООН 1982 року по морському праву, держави володіють лише певними суверенними правами на ці території, які в основному зводяться до прав на розвідку, розробку і збереження природних ресурсів цих територій. Ці суверенні права не підлягають розширювальному тлумаченню. Як аргументи на користь цієї точки зору можуть служити положення угод про уникнення подвійного оподаткування. Так, деякі з них поширюють податкову юрисдикцію договірних держав не тільки на їх державну територію, а й на континентальний шельф і на виключну економічну зону. У ряді угод договірні держави поширюють свою податкову юрисдикцію лише на континентальний шельф. Дані норми можна тлумачити як розширюють податкову юрисдикцію держав. Згідно з другим підходом вважається, що національне законодавство держави може використовувати континентальний шельф та виключну економічну зону для визначення статусу платника податків, а також поширювати на дані території свою податкову юрисдикцію щодо нерезидентів. Даний підхід може бути обгрунтований тим, що в Конвенції 1982 року не регулюється статус континентального шельфу та виключної економічної зони в податкових цілях, тому можуть застосовуватися загальні норми міжнародного економічного права. Так, в Хартії економічних прав і обов'язків держав 1974 (п. 1 ст. 2) встановлено принцип невід'ємного суверенітету держав над їх багатствами і природними ресурсами. Відповідно до цього принципу кожна держава має право регулювати і контролювати іноземні інвестиції, а також діяльність транснаціональних корпорацій у межах своєї національної юрисдикції. Держава має суверенні права на розвідку, розробку і збереження природних ресурсів у виключній економічній зоні та на континентальному шельфі, тому воно має право використовувати дані території для визначення податкового статусу що на них осіб і поширювати свою податкову юрисдикцію щодо нерезидентів, що мають об'єкти оподаткування на цих територіях . Поширення юрисдикції тільки на континентальний шельф, як передбачено в деяких угодах про уникнення подвійного оподаткування, слід тлумачити як обмеження податкової юрисдикції держави. Видається, що найбільш правильним був би компромісний підхід. Основний сенс перерахованих суверенних прав полягає в можливості держави витягувати для себе матеріальні блага саме від розвідки, розробки та збереження природних ресурсів даних територій. Отже, держава має право надавати ці природні ресурси у користування іноземним державам, юридичним і фізичним особам за плату та іншим чином отримувати вигоду від використання цих територій. Тому за відсутності спеціальної міжнародної угоди держава не має права використовувати дані території для визначення податкового статусу що на них осіб, але має право брати з користувачів природних ресурсів ті податки, які, по суті, носять характер зустрічного надання за використання природних ресурсів (орендна плата за використання державної власності). У Російській Федерації такими податками є відрахування на відтворення мінерально-сировинної бази та платежі за користування природними ресурсами. Дискусійним є і питання про те, чи вправі держава стягувати податок на прибуток (прибутковий податок) з нерезидентів, що здійснюють діяльність на даних територіях. Слід зазначити, що законодавство Російської Федерації недостатньо чітко визначає територію для цілей оподаткування. Так, згідно з Конституцією (ч. 2 ст. 67) Російська Федерація має суверенні права та здійснює юрисдикцію на континентальному шельфі та у виключній економічній зоні в порядку, що визначається федеральними законами і нормами міжнародного права. Тільки один федеральний податковий закон прямо розповсюдив юрисдикцію Російської Федерації щодо нерезидентів на дані території - Закон РФ від 13 грудня 1991 р. № 2030-1 «Про податок на майно підприємств». Стаття 1 цього Закону встановлює, що платниками податку на майно підприємств є також іноземні юридичні особи, що мають майно на території Російської Федерації, її континентальному шельфі та у виключній економічній зоні. За податками на прибуток / доходи іноземних юридичних осіб юрисдикція Російської Федерації поширена на континентальний шельф і на виняткову економічну зону підзаконним актом - Інструкцією Державної податкової служби Росії від 16 червня 1995 Nв 34 «Про оподаткування прибутку і доходів іноземних юридичних осіб». Представляється, що дана норма Інструкції не відповідає Конституції РФ та нормам міжнародного права і не підлягає застосуванню при розгляді спорів у суді. По прибутковому податку з фізичних осіб юрисдикція Російської Федерації була поширена на континентальний шельф і на виняткову економічну зону підзаконним актом - Інструкцією Державної податкової служби Росії від 29 червня 1995 р. № 35 «По застосуванню Закону Російської Федерації« Про прибутковий податок з фізичних осіб »(в редакції від 11 липня 1996 р.). Але згодом ця норма була виключена з Інструкції. Можливо, Госналогслужба Росії при цьому виходила з того, що дані території можуть використовуватися в податкових цілях тільки на підставі міжнародної угоди. Останнім часом при укладанні Російською Федерацією міжнародних угод з податкових питань переважає тенденція розширення податкової юрисдикції з податку на прибуток і прибуткового податку як на континентальний шельф, так і на виключну економічну зону. Зокрема, ця тенденція відображена в деяких програмних документах: Протоколі країн СНД від 15 травня 1992 р. «Про уніфікацію підходу та укладення угод про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна» (ст. 3) і Постанові Уряду РФ від 28 травня 1992 № 352 «Про укладення міжурядових угод про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна» (подл. «Ь» п. 1 ст. 3). |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 16.1. Принцип територіальності в міжнародному податковому праві " |
||
|
||