| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
1. Довірче управління як інститут зобов'язального права |
||
|
У деяких випадках керуючий повинен замінити власника (чи інше уповноваженою особа) за прямою вказівкою закону у зв'язку з особливими обставинами: встановленням опіки, піклування або патронажу (ст. 38 і ст. 41 ЦК), визнанням громадянина безвісно відсутнім (ст. 43 ЦК) або його смертю (коли виконавець заповіту - виконувач духівниці розпоряджається спадкової масою до моменту прийняття спадкоємцями спадщини). У ході довірчого управління здійснюється професійне (підприємницьке) використання ввіреного керуючому майна, що передбачає вчинення керуючим в інтересах власника (уповноваженої особи) або вигодонабувача як юридичних, так і фактичних дій з метою отримання відповідного доходу. Взаємовідносини такої особи зі своїм керуючим визначаються укладеним між ними договором, що передбачає їх взаємні права та обов'язки (а в названих вище випадках обов'язкового управління чужим майном - законом стосовно загальним правилам про даний договорі). При цьому довірче управління, перш за все управління підприємствами як майновими комплексами, необхідно відрізняти від управління організаціями - юридичними особами (1). Так, акціонерне товариство за рішенням свого загальних зборів вправі передати іншої комерційної організації або індивідуальному підприємцю - керуючому повноваження свого виконавчого органу (абз. 3 п. 3 ст. 103 ГК, абз. 3 п. 1 ст. 69 Закону про АТ). У такому випадку керуючий діє в ролі органу юридичної особи, що виступає виключно від його, а не від власного імені. Можливо і керування господарським товариством через холдингову або основну (материнську) компанію, яке теж не є довірчим управлінням, бо така керуюча компанія завжди діє від свого імені та в своїх інтересах. Аналогічні по суті ситуації мають місце при призначенні зовнішнього чи конкурсного керуючого майном банкрута і діях ліквідаційної комісії (або ліквідатора) юридичної особи, в рамках яких також здійснюється управління діяльністю юридичної особи в інтересах його кредиторів, а не довірче управління його майном в її інтересах або в інтересах призначених ним вигодонабувачів. --- (1) Див: дозорців В.А. Довірче управління майном (гл. 53) / / Цивільний кодекс Російської Федерації. Частина друга. Текст, коментарі, алфавітно-предметний покажчик. С. 533; Коментар до Цивільного кодексу Російської Федерації, частини другий (постатейний). 5-е вид. / За ред. О.Н. Садикова. М., 2006. С. 745 (автор коментаря - В.В. Чубаров). Розглянутий договір не має нічого спільного з договором про передачу майна в довірчу власність (траст), яку на початку 90-х рр.. XX в. активно намагалися нав'язати вітчизняного правопорядку шляхом прямого, буквального запозичення аналогічного інституту англо-американського права. Справа в тому, що вітчизняний правопорядок, як і континентальне європейське право в цілому, не визнає можливості існування "розщепленої власності" і побудований на розходженні речових і зобов'язальних прав, яке, навпаки, не властиво англо-американському праву. Тому у нас відсутня речове-правова категорія довірчої власності <1 >. Закон прямо говорить про те, що власник має право передати своє майно в довірче управління, яке не тягне переходу до довірчого керуючого права власності (п. 4 ст. 209, абз. 2 п. 1 ст. 1012 ЦК) і тому не перетворює його ні в повного, ні в обмеженого ("часткового") власника керованого майна. Відносини власника з довірчим керуючим носять зобов'язально-правовий характер. --- --- (1) Див: дозорців В.А. Указ. соч. С. 529 - 532. Детальніше про поняття та співвідношенні трасту і речових прав див. § 1 гл. 19 т. II цього підручника. Оскільки керуючий чужим майном наділяється певними повноваженнями щодо його використання, у тому числі шляхом здійснення угод у відносинах з третіми особами, його статус набуває рис подібності з положенням інших осіб, які надають юридичні послуги учасникам майнового обороту, - повіреного, комісіонера і агента. Однак, незважаючи на деяку схожість з договорами доручення, комісії та агентськими, договір довірчого управління не входить до групи договорів про наданні юридичних послуг, а являє собою цілком самостійну різновид цивільно-правового договору, що породжує зобов'язання з надання послуг. Насамперед, він оформляє вчинення керуючим в інтересах власника або вигодонабувача як юридичних, так і фактичних дій. Тим самим дані відносини чітко розмежовуються з відносинами доручення і комісії, що мають предметом лише вчинення певних юридичних дій. Крім того, керуючий завжди виступає у майновому обороті від власного імені, але з обов'язковим інформуванням всіх третіх осіб про своє особливому положенні. Що ж до відмінностей від агентського договору, то слід мати на увазі, що довірче управління виключає не тільки можливість виступу керуючого від імені власника, а й покладання ним своїх обов'язків на третю особу (тоді як агент може не тільки виступати від імені принципала, але і вступати в субагентські відносини, особливо при необхідності вчинення дій фактичного порядку). При цьому довірче управління може здійснюватися як на відплатних, так і на безоплатних засадах, а агентський договір завжди є оплатним. Нарешті, управління чужим майном на відміну від агентування за своєю природою не може бути безстроковим, а передбачає чіткі часові межі. Безсумнівно, що відносини довірчого управління включають надання юридичних послуг власникові майна і в даній частині охоплюються поняттям посередництва. Однак такі дії керуючого, по суті, носять допоміжний характер, бо в цілому їх предмет і мета інші - використання професійним підприємцем певного чужого майна з метою отримання вигод (доходів) для його власника або вказаної ним вигодонабувача. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "1. Довірче управління як інститут зобов'язального права" |
||
|
||