| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
84. Які основні джерела європейського права у галузі прав людини? |
||
|
Діючі джерела європейського права у галузі прав людини є результатом правотворчої діяльності, з одного боку, Ради Європи, з іншого - Європейського Союзу. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та інші джерела права Ради Європи Рада Європи здійснює правотворчу діяльність у формі міжнародних договорів (конвенцій), які пропонуються державам-учасникам для підписання і ратифікації. Автентичні тексти цих документів існують тільки англійською і французькою мовами, є офіційними мовами Ради Європи. Першим і найбільш важливим джерелом розглянутої категорії служить Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (ЄКПЛ), підписана в Римі 4 листопада 1950 р. Конвенція набула чинності для Росії 5 травня 1998, і з цього моменту її правила в обов'язковому порядку повинні враховуватися російськими судам * (112). Згідно з Договором про Європейський Союз (ст. 6) ЄКПЛ обов'язкове не тільки для його держав-членів (які підписали Конвенцію як сторін), а й для Союзу в цілому. Контроль за її дотриманням з боку наднаціональних інститутів та органів здійснюють Суд Європейських співтовариств і Трибунал першої інстанції, які можуть, зокрема, скасовувати правові акти ЄС на підставі суперечності їх ЄКПЛ. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод включає преамбулу і 59 статей, об'єднаних у три розділи: - розділ I "Права і свободи" (ст. 2 -18) закріплює, власне, основні права і свободи особи, їх допустимі обмеження; - розділ II "Європейський суд з прав людини" (ст. 19-51) встановлює порядок створення та функціонування вказаного суду , умови звернення до нього зі скаргами (див. питання N 49); - розділ III "Інші положення" (ст. 52-59) містить норми загального і заключного характеру. Список прав і свобод, закріплених у розділі I, був доповнений за допомогою протоколів, які окремими угодами прикладені до ЄКПЛ та мають рівну з нею юридичну силу. В даний час діють наступні протоколи: N 1 (від 20 березня 1952 р.), N 4 (від 16 вересня 1963 р.), N 6 (від 28 квітня 1983 р.) та N 7 (від 22 листопада 1984 р.) * (113) Наприклад, право власності закріплено в Протоколі N 1 (ст. 1), а принцип рівноправності подружжя - в протоколі N 7 (ст. 5). Російська Федерація - учасниця всіх цих протоколів, крім шостого, що встановлює заборону застосування смертної кари (крім смертної кари під час війни). В останні роки до ЄКПЛ підписані ще два протоколи, які для нашої країни теж поки не вступили в силу: протокол N 12 (від 4 листопада 2000 р.), що передбачає загальну заборону на дискримінацію, і протокол N 13 (від 3 травня 2002), який беззастережно забороняє смертну кару, в тому числі під час війни. Протокол N 14 (від 13 травня 2004 р.) спрямований на реформування контрольного механізму Конвенції, насамперед Європейського суду з прав людини. З цієї причини для набрання чинності він вимагає ратифікації всіма 47 державами - учасницями Конвенції. До кінця 2009 р. ратифікаційний процес завершили 46 з них (Російська Федерація підписала, але не ратифікувала цей Протокол). Важливим доповненням до Конвенції служить також судова практика Європейського суду з прав людини, який традиційно здійснює розширене тлумачення прав і свобод, закріплених в ЄКПЛ, та їх гарантії * (114). Органи правосуддя європейських країн, у тому числі Росія, зобов'язані враховувати постанови цього Суду при винесенні своїх рішень * (115). Другим за значимістю джерелом Ради Європи служить Європейська соціальна хартія (ЕСХ), яка існує у двох версіях: первісної (від 18 жовтня 1961 р.) і доповненої (так звана переглянута Європейська соціальна хартія від 3 травня 1996 р.). Переглянута ЕСХ містить більш великий коло соціальних прав, ніж первісна версія. Частина країн Ради Європи вже ратифікували її, для інших зберігає дію текст 1961 Російська Федерація приєдналася до Європейської соціальної хартії (переглянутої) в 2009 р. На відміну від ЄКПЛ, яка закріплює права "першого покоління" , головним чином, особисті та політичні (свобода думки і слова, недоторканість особи, право на вільні вибори і т.д.), ЕСХ проголошує соціально-економічні права, реалізація яких вимагає активних (у тому числі фінансових) заходів з боку держави: право на працю, право на професійне навчання, право на охорону здоров'я і т.д. Щоб полегшити державам виконання Європейської соціальної хартії, вона побудована за принципом "aia carte" (меню): країни можуть за своїм вибором приєднуватися до одними статтями ЕСХ і не приєднуватися до інших * (116). Контрольний механізм даної Хартії також ослаблений: функціонує спеціальний комітет з соціальних прав, але він не є судовим органом. Європейський суд з прав людини не уповноважений розглядати скарги на порушення ЕСХ. Європейський Союз не включив Європейську соціальну хартію в свою правову систему, але в його установчих договорах присутні відсилання до цього документа. Положення ЕСХ беруться до уваги інститутами Союзу при розробці нового законодавства у соціальній сфері. Крім Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод і Європейської соціальної хартії в рамках Ради Європи підписані також ряд спеціальних конвенцій, присвячених захисту окремих прав особистості: Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру (від 18 січня 1981 р.), Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводження чи покарання (від 26 листопада 1987 р.), Європейська конвенція про здійснення прав дитини (від 25 січня 1966 р.) та ін Справи про порушення цих конвенцій також не підсудні Європейському суду з прав людини. Відповідно до Лісабонського договору 2007 р. Європейський Союз офіційно уповноважений приєднатися до найважливішої конвенції Ради Європи - Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод - в якості самостійної сторони. Для реалізації цього повноваження необхідно також набрання чинності Протоколу N 14, так як відповідно до чинної редакції Конвенції її сторонами можуть бути тільки держави. У разі приєднання Союзу до Європейської конвенції дії та бездіяльність органів Союзу, так само як і дії / бездіяльність національних властей, можна буде в кінцевому рахунку оскаржити в Європейському суді з прав людини. Хартія про основні права 2000 р. та інші джерела Європейського Союзу На відміну від конституцій демократичних держав, установчі документи Європейського Союзу не містять повноцінного каталогу основних прав особистості. У 1950-і рр.. при створенні Європейських співтовариств в них були закріплені лише окремі положення в цій області, що стосуються переважно соціально-економічної сфери життя. Йдеться про свободу єдиного внутрішнього ринку, які гарантують можливість здійснення економічної діяльності на всій території ЄС, і принципі неприпустимість дискримінації в залежності від приналежності до національної громадянства тієї чи іншої держави-члена (ст. 12 Договору про ЄС). Зважаючи на великі масштабів дискримінації жінок в соціально-трудових відносинах в Договір про Європейське співтовариство був також включений принцип рівності чоловіків і жінок у питаннях оплати праці (див. питання N 125). У 1990-і рр.. перелік прав і принципів, що містяться в Договорі про ЄС (як головному установчому документі), був розширений. У зв'язку з введенням громадянства Союзу в 1992 р. до нього було включено ряд основних прав союзних громадян (частина друга "Громадянство Союзу"). У 1997 р. (поправками Амстердамського договору) додався загальний принцип соціальної рівності (ст. 13), тобто неприпустимість дискримінації в залежності від "статі, раси чи етнічного походження, релігії або переконань, інвалідності, віку чи сексуальної орієнтації". Зазначений принцип, однак, закріплений побічно, тобто шляхом наділення Співтовариства повноваженнями видавати законодавство про боротьбу з даними видами дискримінації. Таким чином, і в первісної, і в чинній редакції "конституція" Європейського Союзу не містить всеосяжного "білля про права", який охоплював би весь комплекс основних особистих, політичних і соціально-економічних прав людини і громадянина. В установчих документах Союзу відсутні, наприклад, такі основоположні права, як право на свободу та особисту недоторканність, право власності, свобода думки і слова і т.д. Визнання і захист цих та інших базових прав особистості стали можливі завдяки судовій практиці Суду Європейських співтовариств. З кінця 1960-х рр.. Суд у своїх рішеннях визнав основні права в якості "загальних принципів права Співтовариства" і проголосив як основного їх джерела Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (див. питання N 21). Незважаючи на використання Конвенції Ради Європи 1950 р., Європейський Союз не залишив спроб підготувати власний "білль про права", що відображає стан їх розвитку на кінець XX в. Кульмінацією цих зусиль стало урочисте проголошення 7 грудня 2000 Хартії Європейського Союзу про основні права * (117). Хартія покликана захистити людську особистість у взаєминах, насамперед, з наднаціональними інститутами та органами Союзу, а також з державами - членами Союзу, коли останні діють на виконання встановлених ним правил (наприклад, притягують до відповідальності за порушення приписів регламентів, директив або рамкових рішень). При цьому Хартія 2000 не скасовує інших "биллей про права", що існують у рамках держав-членів або міжнародного співтовариства. Всі вони зберігають силу "в рамках своєї відповідної області застосування" (ст. 53 Хартії). Більше того, коли положення Хартії кореспондують нормам ЄКПЛ 1950 р., вони повинні тлумачитися однаковим чином, в тому числі з урахуванням прецедентів Європейського суду з прав людини. Наприклад, "право на свободу та особисту недоторканність" (ст. 6 Хартії) має ті ж обмеження і межі, що й однойменне право, проголошене в ЄКПЛ (ст. 5 "Право на свободу та особисту недоторканність"). Зі сказаного не слід робити висновок, що Хартія Союзу лише копіює Конвенцію Ради Європи. На відміну від останньої, вона охоплює всю сукупність основних прав і свобод (у тому числі соціально-економічних і культурних). Хартія може встановлювати і більш високі стандарти захисту особи, але в кожному разі вона не повинна знижувати їх в порівнянні з ЄКПЛ, до якої Союз надалі планує приєднатися як окремої сторони. Повноцінне дію Хартії Європейського Союзу про основні права стане можливим після надання їй вищої юридичної сили в правовій системі Союзу. Це передбачено Лісабонським договором 2007 р., згідно з яким Хартія буде мати однакову юридичну силу з установчими документами організації: Договором про Європейський Союз та Договором про функціонування Європейського Союзу в редакції Лісабонського договору (див. питання N 17). Після набуття чинності Лісабонського договору Хартія Європейського Союзу про основні права також діятиме в новій редакції, адаптованої до функціонування "нового" Європейського Союзу (затверджена 12 грудня 2007). Нова редакція Хартії не зачіпає змісту закріплених у ній основних прав і свобод (див. питання N 85). Застосування Хартії судовими органами надалі здійснюватиметься з урахуванням офіційного коментаря, прикладеного до її тексту ("Роз'яснення Хартії про основні права"). Крім того, двом державам-членам - Великобританії та Польщі - надані окремі вилучення з застосування Хартії на їх території. Ці вилучення стосуються головним чином групи соціальних прав. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 84. Які основні джерела європейського права у галузі прав людини? " |
||
|
||