| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Стаття 412. Відмова в примусовому виконанні рішення іноземного суду |
||
|
2. Зазначене в п. 1 ч. 1 ст. 412 ЦПК підстава для відмови спрямоване на те, щоб забезпечити виконання тільки рішень, що набрали законної сили і в межах терміну давності виконання. Вступ рішення іноземного суду в силу має випливати із самого рішення або підтверджуватися належним документом (про вимоги , що пред'являються до документів іноземного походження, див. коментар до ст. 408 ЦПК). Про терміни пред'явлення рішення іноземного суду для примусового виконання див. коментар до ст. 409 ЦПК. 3. Міжнародний пакт від 16 Грудень 1966 "Про громадянські та політичні права" (ратифікований Указом Президії ВР СРСР від 18 вересня 1973 N 4812-VIII) * (357) та інші міжнародні договори здійснення судочинства на основі змагальності та рівноправності сторін закріплюють як основоположних принципів правосуддя . Несвоєчасне і (або) неналежне повідомлення сторони, проти якої прийнято рішення, про час і місце суддівського розгляду, через що вона була позбавлена можливості взяти участь у процесі, порушує ці принципи судочинства і відповідно до п. 2 ч. 1 ст . 412 ЦПК є підставою для відмови у примусовому виконанні рішення іноземного суду. 4. Чинним законодавством до підвідомчості судів загальної юрисдикції віднесено розгляд ряду цивільних справ, які не можуть бути розглянуті іноземними судами. До їх числа, зокрема, відносяться справи за заявами громадян, організацій, прокурора про оскарження нормативних правових актів, якщо розгляд цих заяв не віднесено федеральним законом до компетенції інших судів; за заявами про оскарження рішень і дій (бездіяльності) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, державних і муніципальних службовців; за заявами про захист виборчих прав або права на участь у референдумі громадян Російської Федерації (див. коментар до ст. 245 ЦПК). Прийняття іноземним судом рішення у справі, яке може бути розглянуто лише судом Російської Федерації, є підставою для відмови у визнанні та приведення у виконання такого рішення. 5. Підстави відмови у визнанні та приведення у виконання рішення іноземного суду, зазначені в пп. 3 і 4 ч. 1 ст. 412 ЦПК, спрямовані на неприпустимість прийняття і виконання кількох судових рішень по спору між тими ж сторонами, про той самий предмет і по тій же підставі. При розгляді справ судами Російської Федерації це забезпечується за допомогою відмови у прийнятті заяви, повернення заяви, припинення провадження у справі, залишення заяви без розгляду (див. коментарі до ст. 134, 135, 220, 222 ЦПК). 6. Суверенітет Російської Федерації є однією з основ її конституційного ладу. Він означає верховенство влади і передбачає незалежність держави під зовнішньополітичній сфері, а також верховенство його рішень у внутрішніх справах. Суверенітет нерозривно пов'язаний з безпекою Росії, що включає забезпечення цілісності та недоторканності її території, яка досягається комплексом заходів економічного, політичного та іншого характеру. Якщо виконання рішення іноземного суду суперечить суверенітету і (або) ставить під загрозу її безпеку, то це є підставою для відмови у примусовому його виконанні. Питання про протиріччі рішення іноземного суду суверенітету Російської Федерації вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи, і насамперед істоти спору, дозволеного іноземним судом. 7. При застосуванні п. 6 ч. 1 ст. 412 ЦПК суд повинен з'ясувати, чи не минув передбачений ч. 3 ст. 409 даного Кодексу трирічний термін для пред'явлення рішення до примусового виконання, а якщо він закінчився, то чи є клопотання стягувача про відновлення пропущеного строку. Суд відмовляє в примусовому виконанні рішення іноземного суду, якщо прохання про це подано після закінчення строку для пред'явлення рішення до виконання і при цьому стягувач не звернувся із заявою про його відновлення або у відновленні строку судом йому було відмовлено. Про відновлення процесуальних строків див. коментар до ст. 112 ЦПК. 8. Про відмову в примусовому виконанні іноземного судового рішення суд виносить ухвалу. Оскільки дане визначення виключає подальшу можливість руху справи, то в десятиденний термін з моменту його винесення стягувач має право подати на нього приватну скаргу (див. коментар до ст. 371 і 372 ЦПК). Норма про направлення судом стягувачу та боржнику копії ухвали протягом трьох днів з дня її винесення виступає додатковою процесуальною гарантією захисту їх права на оскарження ухвали. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація , релевантна "Стаття 412. Відмова в примусовому виконанні рішення іноземного суду" |
||
|
||