| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Законодавство про захист прав споживачів і роздрібна купівля-продаж |
||
|
Дане законодавство застосовується до відносин з участю споживачів, якщо: a) це прямо передбачено ГК; б) ЦК не містить прямої вказівки на цей рахунок, але дані нормативні правові акти конкретизують і деталізують відповідні норми ЦК; в) ЦК не регулює відносини за участю споживачів; г) дані нормативні правові акти встановлюють інші правила, ніж ГК, і останній допускає можливість такого їх встановлення (див. п. 1, 2 постанови Пленуму Верховного Суду РФ від 29 вересня 1994 р. N 7). Взагалі кажучи, в силу прямої і рамкової норми п. 3 ст. 492 ГК відносини роздрібної купівлі-продажу, в яких на стороні покупця виступає громадянин, - саме той випадок, коли законодавство про захист прав споживачів застосовуватися може і повинно. У зв'язку з цим принципові два моменти: a) рамкову санкціонування можливості застосування законодавства про захист прав споживачів до відносин роздрібної купівлі-продажу виключає необхідність обговорення щоразу питання про можливість застосування окремої норми даного законодавства, б) згідно з п. 3 ст. 492 ЦК законодавство про захист прав споживачів регулює роздрібну купівлю-продаж в частині, не врегульованою ГК (тобто субсидиарно). Не випадково, що Верховний Суд РФ підкреслює: виходячи з п. 3 ст. 492 ЦК при розгляді вимог споживачів, що випливають з договорів роздрібної купівлі-продажу, до відповідних відносин застосовуються положення ЦК про договір роздрібної купівлі-продажу (див. ст. 492-505 ЦК), загальні положення ЦК про договори купівлі-продажу, якщо інше не передбачено § 2 гл. 30 ЦК (див. п. 5 ст. 454 ЦК), а також положення Закону про захист прав споживачів в частині, не врегульованою ГК (див. п. 2 постанови Пленуму від 29 вересня 1994 р. N 7). Тим часом особливість законодавства про захист прав споживачів (і його застосування до відносин роздрібної купівлі-продажу з участю на стороні покупця-громадянина) полягає в тому, що воно або повторює, або доповнює положення ЦК. Ось ряд тому підтверджень. 1. Дефінітивного норми преамбули Закону про захист прав споживачів визначають ряд термінів (споживач, виробник, продавець, уповноважені виробником або продавцем особи, імпортер і т.п.), які ГК або не знає взагалі, або належним чином не розкриває. 2. Закон про захист прав споживачів (див. ст. 4) відтворює положення ст. 469 ГК, при цьому вже в перших статтях (див. ст. 5, 6, 7, 14, 19) передбачає поряд з гарантійним терміном і терміном придатності (див. ст. 470-473, 477 ЦК) невідомий гл. 30 ГК термін служби товару, особливість якого в наступному. Термін служби встановлюється тільки виробником (на відміну від гарантійного терміну, який може бути встановлений також і продавцем). Термін служби (на відміну від гарантійного терміну) встановлюється тільки щодо товарів тривалого користування (він не встановлюється на продукти харчування, парфумерно-косметичні товари, медикаменти, товари побутової хімії і інші подібні товари, які з закінченням часу втрачають свою придатність для цілей використання за призначенням і на які встановлюється термін придатності) * (46). Встановлення терміну служби в одних випадках - право виробника (за загальним правилом), в інших - його обов'язок (якщо після закінчення певного періоду товар або його комплектуючі можуть становити небезпеку для життя, здоров'я споживача, заподіювати шкоду його майну або навколишньому середовищі). Навпаки, встановлення терміну придатності - завжди обов'язок (виробника), а встановлення гарантійного терміну - завжди право (виготовлювача і (або) продавця). Термін служби обчислюється одиницями часу або (на відміну від терміну придатності) іншими одиницями виміру (кілометрами, метрами та іншими одиницями виходячи з функціонального призначення товару). Термін служби - технічно обумовлений термін, його протягом пов'язане ні з природними процесами, характерними для терміну придатності (псування чи інша втрата товаром корисних властивостей), а з процесами використання (експлуатації) товару. Отже, термін служби за загальним правилом (якщо інше не передбачено договором) починає текти з моменту передачі товару споживачеві, а якщо день передачі встановити неможливо - з моменту виготовлення товару, нарешті, у випадках, окремо передбачених законом, - в інший момент (зокрема , щодо сезонних товарів - з моменту настання відповідного сезону). Навпаки, термін придатності в будь-якому випадку починає текти з моменту виготовлення товару. Призначення терміну служби в тому, що в його межах виробник зобов'язується забезпечувати споживачеві можливість використовувати товар за призначенням (включаючи його безпеку, ремонт, технічне обслуговування, наявність запчастин) і відповідати тільки за суттєві його недоліки (т . е. непереборні, непереборні без невідповідних витрат або витрат часу, які виявляються неодноразово, що проявляються після усунення знову та ін.) Навпаки, протягом терміну придатності або гарантійного терміну можливе виявлення і заява вимоги з приводу відсутності у товару якості будь-якого ступеня. Крім того, протягом терміну служби, а в деяких випадках і незалежно від його закінчення (на відміну від гарантійного соку) виробник товару або його продавець відповідають за шкоду, що завдана споживачеві внаслідок недоліків товару. 3. У ст. 495 ЦК передбачено інформаційна обов'язок продавця перед покупцем. А оскільки дана обов'язок сформульована в ГК найбільш загальним чином, правила ст. 8-10 Закону про захист прав споживачів істотно конкретизують і доповнюють правила ст. 495 ГК. 4. Оригінальні правила ст. 13 Закону про захист прав споживачів. Згідно п. 1 ст. 13 Закону відповідальність продавця перед споживачем може передбачати закон або договір. Проте договір споживача з продавцем щодо відповідальності останнього, враховуючи вимогу п. 1 ст. 16 Закону, по всій видимості, може стосуватися тільки тих випадків, які Закон не регулює або регулює більш м'яко. Говорячи інакше, всяке умова договору (у тому числі про відповідальність) може тільки посилювати правила закону, інакше права споживача будуть ущемлені, а це вступає в протиріччя з вимогою п. 1 ст. 16 Закону * (47). Під зміна загального правила п. 1 ст. 394 ЦК про залікової неустойку і на додаток правил § 2 гл. 30 ГК у п. 2 ст. 13 Закону, за загальним правилом (якщо інше не встановлено законом), закріплений штрафний характер неустойки, стягуваної на користь споживача. На відміну від того, як формулюють правила про виконання зобов'язання в натурі ст. 396 і 505 ГК, в п. 3 ст. 13 Закону дане правило сформульовано імперативно до всіх і всяких порушень прав споживачів. Таким чином, п. 3 ст. 13 Закону доповнює правило ст. 505 ГК. На відміну від загального правила про відповідальність за провину і в послідовний розвиток загального правила про відповідальність незалежно від вини особи, яка порушила зобов'язання при здійсненні підприємницької діяльності (див. відповідно п. 1 і 3 ст. 401 ГК), правило п. 4 ст. 13 Закону звільняє від відповідальності виробника (продавця, уповноважених осіб, імпортера), якщо порушення зобов'язання сталося внаслідок непереборної сили, а також з інших (спеціальним) підстав, передбачених законом. Згідно з правилами п. 5 і 6 ст. 13 Закону, невідомим ГК, вимоги споживача про сплату законною чи договірної неустойки підлягають добровільному задоволенню. За недотримання добровільного порядку задоволення встановлених законом вимог споживача відповідні відповідачі несуть особливу відповідальність у вигляді штрафу в розмірі 50% від суми, присудженої судом на користь споживача. 5. Згідно ст. 14 Закону про захист прав споживачів, в основному повторює аналогічні правила § 3 гл. 59 ЦК (які самі носять спеціальний - споживчий - характер - див. ч. 2 ст. 1095 ЦК), шкоду, заподіяну життю, здоров'ю або майну споживача внаслідок конструктивних, виробничих, рецептурних або інших недоліків товару, підлягає відшкодуванню в повному обсязі продавцем або виробником товару за вибором потерпілого, причому незалежно від наявності між ними договірних відносин. Правила ст. 15 Закону про захист прав споживачів, присвячені компенсації (споживачу) моральної шкоди, також повторюють правила ст. 151, 1099, 1101 ЦК, а їх присутність в Законі - зайвий раз підкреслює можливість і необхідність компенсації моральної шкоди у споживчій сфері. 6. Оригінальні правила ст. 16 і 17 Закону про захист прав споживачів. Так, ст. 16 Закону: закріплює примат норм права, присвячених правам споживачів, обмежуючи принцип свободи договору (див. п. 1); забороняє нав'язувати придбання товарів, забезпечуючи свободу вибору (див. абз. 1 п. 2); при задоволенні вимог, пов'язаних з недоліками гарантійного товару, забороняє нав'язувати умови, не пов'язані з його недоліками, забезпечуючи свободу вибору та застосування санкцій при покупці товару з вадами (див. абз. 2 п. 2); вимагає від продавця узгодження з споживачем якого додаткового дії відносно товару, скоєного за додаткову плату (див. п. 3). Стаття 17 Закону і зовсім присвячена процесуальним питань судового захисту прав споживачів, з чого випливає, що Закон - комплексний акт, який не має певної галузевої приналежності. 7. У ст. 503 ЦК передбачені права покупця при продажу йому неякісного товару. У Законі про захист прав споживачів їх повторює ст. 18, а наступні ст. 19-23 (аналогів яким в ЦК немає) розшифровують механізм реалізації даних прав. 8. Нарешті, ГК крім Закону про захист прав споживачів доповнюють і інші акти, прийняті відповідно до цього Закону * (48). |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " Законодавство про захист прав споживачів і роздрібна купівля-продаж " |
||
|
||