| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Стаття 27. Цивільні справи, підсудні Верховному Суду Російської Федерації |
||
|
§ 1. 1. Відповідно до Цивільного процесуального кодексу Російської Федерації Верховний Суд Російської Федерації розглядає як суд першої інстанції цивільні справи про оскарження нормативних правових актів Президента Російської Федерації, нормативних правових актів Уряду Російської Федерації і нормативних правових актів інших федеральних органів державної влади, які зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян і організацій (п. 2 ч. 1 ст. 27): - громадянин, організація, які вважають, що прийнятим і опублікованим в установленому порядку нормативним правовим актом органу державної влади порушуються їхні права і свободи, гарантовані Конституцією Російської Федерації, законами та іншими нормативними правовими актами, а також прокурор у межах своєї компетенції має право звернутися до суду із заявою про визнання цього акта суперечить закону повністю або в частині (ч. 1 ст. 251); - із заявою про визнання нормативного правового акта суперечить закону повністю або в частині до суду має право звернутися Президент Російської Федерації, Уряд Російської Федерації, законодавчий (представницький) орган суб'єкта Російської Федерації, вища посадова особа суб'єкта Російської Федерації, орган місцевого самоврядування , голова муніципального освіти, які вважають, що прийнятим і опублікованим в установленому порядку нормативним правовим актом порушена їх компетенція (ч. 2 ст. 251); - заяви про оскарження нормативних правових актів подаються за підсудністю, встановленою ст. ст. 24, 26 і 27 цього Кодексу (ч. 4 ст. 251); - встановивши, що оспорюваний нормативний правовий акт або його частину суперечить федеральному закону або іншому нормативному правовому акту, що має більшу юридичну силу, суд визнає нормативний правовий акт нечинним повністю або в частині з дня його прийняття або іншого вказаного судом часу (ч. 2 ст. 253); - рішення суду про визнання нормативного правового акта або його частини нечинними вступає законної сили за правилами, передбаченими ст. 209 цього Кодексу, та тягне за собою втрату сили цього нормативного правового акта або його частини, а також інших нормативних правових актів, заснованих на визнаному нечинним нормативному правовому акті або відтворюють його зміст (ч. 3 ст. 253). На думку Уряду Російської Федерації, названі положення Цивільного процесуального кодексу Російської Федерації в тій частині, в якій вони наділяють Верховний Суд Російської Федерації повноваженням розглядати справи про оскарження нормативних правових актів Уряду Російської Федерації і виносити рішення про визнання таких актів суперечать федеральному закону і що втрачають юридичну силу з дня їх прийняття, суперечать ст. ст. 10, 15, 76, 118, 120, 125 і 126 Конституції Російської Федерації. Не заперечуючи саму можливість перевірки нормативних актів Уряду Російської Федерації судом загальної юрисдикції на підставі ст. 120 Конституції Російської Федерації, заявник, проте, вважає, що перевірка таких актів на предмет їх відповідності федеральному закону у випадках, коли Уряд Російської Федерації має здійснити відповідне правове регулювання в силу прямого припису закону, по суті, означає їх оцінку з точки зору встановлених Конституцією Російської Федерації поділу влади та розмежування компетенції між федеральними органами законодавчої і виконавчої влади, яка може бути здійснена тільки Конституційним Судом Російської Федерації; такого роду акти можуть втратити чинність за судовим рішенням лише в результаті визнання їх неконституційними у процедурі конституційного судочинства. Крім того, на думку заявника, повноваження судів загальної юрисдикції, в тому числі з розгляду справ про перевірку нормативних правових актів, повинні - в силу ст. 128 і розд. 2 "Прикінцеві та перехідні положення" Конституції Російської Федерації - регулюватися федеральним конституційним законом; оспорювані ж положення містяться у федеральному законі, яким є Цивільний процесуальний кодекс Російської Федерації, а отже, не відповідають Конституції Російської Федерації за формою нормативного акта. Таким чином, у цій справі Конституційний Суд Російської Федерації в силу вимог ч. 3 ст. 74 і ст. 86 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації" перевіряє, чи відповідають Конституції Російської Федерації взаємопов'язані положення п. 2 ч. 1 ст. 27, ч. ч. 1, 2 і 4 ст. 251, ч. ч. 2 і 3 ст. 253 ЦПК Російської Федерації - у тій частині, в якій вони наділяють Верховний Суд Російської Федерації повноваженнями розглядати справи про оскарження нормативних правових актів Уряду Російської Федерації і визнавати такі акти суперечать федеральному закону і недіючими з дня прийняття або іншого вказаного судом часу, що тягне втрату ними сили, - з точки зору встановлених Конституцією Російської Федерації поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову і розмежування компетенції між федеральними органами державної влади, а також за формою нормативного акта. 2. Конституційно-правовий зміст оспорюваних положень виявляється з урахуванням їх взаємозв'язку з іншими приписами Цивільного процесуального кодексу Російської Федерації, а також інших законодавчих актів, які встановлюють повноваження судів різної юрисдикції з розгляду справ про оскарження нормативних правових актів Уряду Російської Федерації. Федеральний конституційний закон "Про Уряд Російської Федерації", закріплюючи в ст. 23, що акти Уряду Російської Федерації (в тому числі, отже, нормативні акти) можуть бути оскаржені до суду, не визначає ні підвідомчість таких справ судам тієї чи іншої юрисдикції, ні предметну та інстанційності підсудність - відповідне регулювання здійснюється законодавством про суди і судочинство. Згідно з Федеральним конституційним законом "Про арбітражних судах Російській Федерації" (подп. 1 п. 1 ст. 10) і Арбітражному процесуальному кодексу Російської Федерації (ч. 2 ст. 34) Вищий Арбітражний Суд Російської Федерації розглядає як суд першої інстанції справи про оскарження як ненормативних, так і нормативних правових актів Уряду Російської Федерації, які зачіпають права і законні інтереси заявника в сфері підприємницької та іншої економічної діяльності. Федеральним конституційним законом "Про військових судах Російської Федерації" встановлено повноваження Військової колегії Верховного Суду Російської Федерації розглядати справи про оскарження нормативних правових актів Уряду Російської Федерації, що стосуються прав, свобод і охоронюваних законом інтересів військовослужбовців, громадян, проходять військові збори (п. 1 ч. 3 ст. 9). Відповідно до Цивільним процесуальним кодексом Російської Федерації Верховний Суд Російської Федерації розглядає як суд першої інстанції цивільні справи про оскарження ненормативних правових актів Уряду Російської Федерації, а також його нормативних правових актів, які зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян і організацій (п. п. 1 і 2 частини 1 ст. 27); при цьому не підлягають розгляду в суді в порядку, передбаченому гл. 24 даного Кодексу, що регламентує провадження у справах про визнання нечинними нормативних правових актів, заяви про оскарження нормативних правових актів, перевірка конституційності яких віднесена до виключної компетенції Конституційного Суду Російської Федерації (ч. 3 ст. 251). Як випливає зі ст. 125 Конституції Російської Федерації у взаємозв'язку з її ст. ст. 118, 120, 126 і 128 і з конкретизують їх подп. "А" п. 1 ч. 1 ст. 3, ст. 86 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації", ст. ст. 18, 19 і 23 Федерального конституційного закону "Про судову систему Російської Федерації", повноваження з вирішення справ про відповідність Конституції Російської Федерації федеральних законів, нормативних актів Президента Російської Федерації, Ради Федерації, Державної Думи, нормативних актів Уряду Російської Федерації, конституцій республік, статутів , а також законів та інших нормативних актів суб'єктів Російської Федерації, виданих з питань, що належать до відання органів державної влади Російської Федерації і спільному ведення органів державної влади Російської Федерації органів державної влади суб'єктів Російської Федерації, належить тільки Конституційному Суду Російської Федерації, який як федеральний судовий орган конституційного контролю здійснює судову владу за допомогою конституційного судочинства; суди загальної юрисдикції та арбітражні суди не можуть визнавати названі акти не відповідають Конституції Російської Федерації і тому що втрачають юридичну силу; розгляд судом загальної юрисдикції або арбітражним судом справ про перевірку зазначених у ст. 125 (п. п. "а" і "б" ч. 2 і ч. 4) нормативних актів рівня нижче федерального закону (в тому числі, отже, постанов Уряду Російської Федерації), в результаті якого такий нормативний акт може бути визнаний суперечить федеральному закону, не виключає подальшої їх перевірки в порядку конституційного судочинства. Наведені правові позиції виражені Конституційним Судом Російської Федерації в зберігають свою силу Постановах від 16 червня 1998 р. по справі про тлумачення окремих положень ст. ст. 125, 126 і 127 Конституції Російської Федерації, від 11 квітня 2000 р. по справі про перевірку конституційності окремих положень ст. ст. 1, 21 і 22 Федерального закону "Про прокуратуру Російської Федерації", від 18 липня 2003 р. у справі про перевірку конституційності положень ст. ст. 115 і 231 ЦПК РРФСР, ст. ст. 26, 251 і 253 ЦПК Російської Федерації, ст. ст. 1, 21 і 22 Федерального закону "Про прокуратуру Російської Федерації". Таким чином, взаємопов'язані положення ст. ст. 27, 251 і 253 ЦПК Російської Федерації в системі чинного правового регулювання - в його конституційно-правовому тлумаченні - означають, що Верховний Суд Російської Федерації розглядає справи про оскарження нормативних правових актів Уряду Російської Федерації, лише якщо при цьому не порушується питання про їх конституційність чи про конституційність федерального закону, на якому вони засновані, і, крім того, якщо відповідні справи непідвідомчі арбітражним судам. 3. Конституція Російської Федерації закріплює в якості однієї з основ конституційного ладу Російської Федерації здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, а також самостійність органів державної влади (ст. 10) і передбачає, що виконавчу владу Російської Федерації здійснює Уряд Російської Федерації (ч. 1 ст. 110). У цій якості Уряд Російської Федерації безпосередньо Конституцією Російської Федерації наділене поруч повноважень: воно забезпечує проведення Російської Федерації єдиної внутрішньої політики з різних напрямків, здійснює заходи щодо забезпечення законності, прав і свобод громадян, охорони власності і громадського порядку, боротьбі зі злочинністю, а також щодо забезпечення оборони країни, державної безпеки, реалізації зовнішньої політики Російської Федерації (п. "а" - "е" ч. 1 ст. 114). Крім того, відповідно до ст. 114 (п. "ж" ч. 1) Конституції Російської Федерації Уряд Російської Федерації здійснює інші повноваження, покладені на нього Конституцією Російської Федерації, федеральними законами, указами Президента Російської Федерації. На основі та на виконання Конституції Російської Федерації, федеральних законів, нормативних указів Президента Російської Федерації Уряд Російської Федерації видає постанови і розпорядження, обов'язкові до виконання в Російській Федерації, і забезпечує їх виконання (ч. 1 ст. 115). Оскільки в силу ст. 125 (п. "а" ч. 2) Конституції Російської Федерації перевірка конституційності нормативних актів Уряду Російської Федерації покладено на Конституційний Суд Російської Федерації, він правомочний перевіряти такі акти і на предмет їх відповідності положенням ст. ст. 15 (ч. 1), 114 і 115 Конституції Російської Федерації, в тому числі вимогу про те, що нормативні акти Уряду Російської Федерації не повинні суперечити Конституції Російської Федерації, федеральним законам і указам Президента Російської Федерації. Із зазначених положень Конституції Російської Федерації у взаємозв'язку з її ст. ст. 118, 126, 127 і 128 випливає, що у випадках, коли перевірка відповідності нормативного акта Уряду Російської Федерації федеральному закону неможлива без встановлення відповідності цього акта Конституції Російської Федерації, зокрема з точки зору закріплених нею поділу влади та розмежування компетенції між федеральними органами законодавчої та виконавчої влади, Верховний Суд Російської Федерації не має права вирішити справу про оскарження нормативного акта Уряду Російської Федерації в порядку ст. 27 ЦПК Російської Федерації. Інше фактично означало б оцінку нормативного акта судом загальної юрисдикції та на предмет його відповідності Конституції Російської Федерації, а не тільки федеральному закону, що неприпустимо. Якщо нормативний акт Уряду Російської Федерації прийнятий на виконання повноваження, покладеного на нього безпосередньо федеральним законом, з питання, який не отримав змістовної регламентації в цьому законі, і саме на підставі такого уполномочия Уряд Російської Федерації безпосередньо здійснює правове регулювання відповідних суспільних відносин (так зване делеговане регулювання), судова перевірка нормативного акта Уряду Російської Федерації неможлива без встановлення відповідності такого акта і (або) самого федерального закону Конституції Російської Федерації з точки зору встановлених нею поділу влади та розмежування компетенції між федеральними органами законодавчої та виконавчої влади. Оскільки в даному випадку виникає питання не просто про законність нормативного акта Уряду Російської Федерації, а саме про його конституційність, судова перевірка даного акту може бути здійснена тільки в порядку конституційного судочинства, а тому провадження у справі у Верховному Суді Російської Федерації підлягає припиненню. Це не означає, що тим самим обмежується гарантоване кожному право на судовий захист (ст. 46 Конституції Російської Федерації): насамперед, існує можливість оскаржити в суді рішення і дії (бездіяльність), засновані на нормативному акті Уряду Російської Федерації, який порушує права і свободи заявника і не відповідному федеральному закону; крім того, суд, приймаючи рішення відповідно до закону, як того вимагає ст. 120 Конституції Російської Федерації, має право визнавати рішення і дії (бездіяльність) органів публічної влади та посадових осіб незаконними (ст. 5 Федерального конституційного закону "Про судову систему Російської Федерації", гл. 25 ЦПК Російської Федерації, Закон Російської Федерації "Про оскарження до суду дій і рішень, які порушують права і свободи громадян "). Припинення у зазначених випадках провадження у справі про оскарження нормативного правового акта Уряду Російської Федерації не є перешкодою для використання Верховним Судом Російської Федерації правомочності звернутися до Конституційного Суду Російської Федерації із запитом про перевірку конституційності як самого акта Уряду Російської Федерації, так і відповідного федерального закону в порядку ст. 125 (ч. 2) Конституції Російської Федерації та ст. 84 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації". Якщо ж при розгляді заяви про оскарження нормативного акта Уряду Російської Федерації Верховний Суд Російської Федерації дійде висновку про неконституційність федерального закону, на відповідність яким перевіряється акт Уряду Російської Федерації, він зупиняє провадження у справі і звертається до Конституційного Суду Російської Федерації із запитом про перевірку конституційності даного федерального закону в порядку ст. 125 (ч. 4) Конституції Російської Федерації та ст. 101 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації". Як випливає зі ст. ст. 118, 125, 126 і 127 Конституції Російської Федерації і правових позицій Конституційного Суду Російської Федерації, виробництво у Верховному Суді Російської Федерації за заявою про оскарження нормативного акта Уряду Російської Федерації має бути призупинено також у випадках, коли уповноважені суб'єкти звертаються до Конституційного Суду Російської Федерації з запитом про перевірку нормативного акта Уряду Російської Федерації або федерального закону, на якому він базується, в порядку конституційного судочинства. У разі якщо правове регулювання прав і свобод людини і громадянина здійснюється не безпосередньо федеральним законом, а постановою Уряду Російської Федерації, причому саме в силу прямого припису даного закону, на підставі та на виконання якого воно видано і який воно конкретизує, тим самим зумовлюючи практику його виконання, перевірка конституційності такого закону, виявлення його конституційно-правового сенсу не можуть бути здійснені без урахування сенсу, доданого йому актом Уряду Російської Федерації. При цьому Конституційним Судом Російської Федерації дозволяється питання про відповідність Конституції Російської Федерації як самого закону, так і постанови Уряду Російської Федерації, без застосування якого неможливо і застосування закону. Отже, якщо має місце пряма нормативна зв'язок постанови Уряду Російської Федерації з федеральним законом і якщо ці акти застосовані або підлягають застосуванню в конкретній справі в нерозривній єдності, Конституційний Суд Російської Федерації в силу ст. 125 (ч. 4) Конституції Російської Федерації, ст. ст. 96, 97, 101 і 103 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації" може визнати допустимими запит суду в зв'язку з даним їм конкретною справою і скаргу громадянина на порушення конституційних прав і свобод, в яких оспорюється конституційність як федерального закону, так і нормативного акта Уряду Російської Федерації. Таким чином, взаємопов'язані положення п. 2 ч. 1 ст. 27, ч. ч. 1, 2 і 4 ст. 251, ч. ч. 2 і 3 ст. 253 ЦПК Російської Федерації в частині, що наділяє Верховний Суд Російської Федерації повноваженням розглядати справи про оскарження нормативних правових актів Уряду Російської Федерації, не передбачають дозвіл судом загальної юрисдикції таких справ у випадках, коли нормативний правовий акт Уряду Російської Федерації прийнято при здійсненні повноваження, покладеного на нього безпосередньо федеральним законом з питань, які не одержали змістовної регламентації в цьому законі, і саме на підставі цього уполномочия Уряд Російської Федерації безпосередньо здійснює правове регулювання відповідних суспільних відносин, а також коли уповноважені суб'єкти звертаються до Конституційного Суду Російської Федерації з вимогою про перевірку конституційності того ж нормативного акта Уряду Російської Федерації і (або) федерального закону, на якому він базується. У зазначених випадках судова перевірка нормативного акта Уряду Російської Федерації, оскільки вона фактично неможлива без встановлення його відповідності Конституції Російської Федерації як за змістом норм, так і з точки зору поділу влади та розмежування компетенції між федеральними органами законодавчої та виконавчої влади, може мати місце тільки в порядку конституційного судочинства. Таке тлумачення відповідає конституційно-правовим змістом оспорюваних норм в системі чинного правового регулювання. 4. В інших випадках, тобто коли питання про конституційність оспорюваних нормативних актів Уряду Російської Федерації не виникає, їх перевірка може бути здійснена Верховним Судом Російської Федерації в порядку провадження у справах про визнання таких актів суперечать федеральному закону. Рішення суду загальної юрисдикції про те, що нормативний акт Уряду Російської Федерації суперечить федеральному закону і є нечинним, не тільки не перешкоджає відповідним органам державної влади в порядку ст. 125 (ч. 2) Конституції Російської Федерації та ст. ст. 84 і 85 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації" звернутися до Конституційного Суду Російської Федерації із запитом про перевірку конституційності як федерального закону, так і нормативного акта Уряду Російської Федерації, а й, навпаки, обгрунтовує допустимість звернення до Конституційного Суду Російської Федерації, якщо заявник всупереч названому рішенню вважає нормативний акт Уряду Російської Федерації підлягає дії. При цьому Конституційний Суд Російської Федерації виступає як судової інстанції, остаточно роздільної такі публічно-правові спори. Згідно правовими позиціями Конституційного Суду Російської Федерації (Постанови від 16 червня 1998 р., від 11 квітня 2000 р., від 18 липня 2003 р., Визначення від 5 листопада 1998 р., від 8 лютого 2001 р., від 19 квітня 2001 р .), а також виходячи з приписів ч. ч. 2, 4 і 5 ст. 87 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації", Верховний Суд Російської Федерації має право з ініціативи уповноважених державних органів підтверджувати недійсність, тобто втрату юридичної сили, положень нормативних актів Уряду Російської Федерації, якщо вони аналогічні за змістом нормам інших актів, раніше визнаних Конституційним Судом Російської Федерації не відповідають Конституції Російської Федерації і тому недійсними, а також якщо вони засновані на раніше визнаних Конституційним Судом Російської Федерації неконституційними положеннях федерального закону або відтворюють їх. Дане правомочність Верховного Суду Російської Федерації служить забезпеченню виконання рішень Конституційного Суду Російської Федерації, оскільки визнані такими, що суперечать Конституції Російської Федерації в порядку конституційного судочинства положення не можуть застосовуватися судами, іншими органами та посадовими особами, а аналогічні їм приписи повинні бути позбавлені юридичної сили у встановленому законом порядку . Правом підтверджувати аналогичность положень нормативних актів Уряду Російської Федерації нормам, раніше визнаним суперечать Конституції Російської Федерації і федеральним законам, має, проте, не тільки Верховний Суд Російської Федерації, а й сам Конституційний Суд Російської Федерації. Уряд Російської Федерації, які не згідне з рішенням Верховного Суду Російської Федерації, може поставити перед Конституційним Судом Російської Федерації питання про те, чи є відповідна норма його постанови аналогічної за змістом тієї нормі, яка була визнана Конституційним Судом Російської Федерації суперечить Конституції Російської Федерації. Якщо ж Уряд Російської Федерації не звертається до Конституційного Суду Російської Федерації з такого роду заявою, воно зобов'язане усунути зі своїх нормативних актів положення, визнані судом загальної юрисдикції аналогічними за своїм змістом положенням, позбавленим юридичної сили на підставі рішення Конституційного Суду Російської Федерації. 5. Справи, що виникають з публічних правовідносин, в тому числі про перевірку законності нормативних правових актів - поза зв'язку з розглядом справ про оскарження винесених на основі таких актів правозастосовних рішень органів публічної влади та посадових осіб, - як випливає зі ст. ст. 71 (п. "о"), 72 (п. "до" ч. 1), 118 (ч. 2), 120, 126 і 127 Конституції Російської Федерації, є за своєю природою не цивільно-правовими, а адміністративними справами і повинні розглядатися в порядку і за правилами адміністративного судочинства. Тому в ході здійснення судової реформи Федеральним Зборам належить привести правове регулювання, що забезпечує судову перевірку нормативних правових актів, у відповідність з вимогами Конституції Російської Федерації про розгляд адміністративних справ у порядку адміністративного судочинства та з правовими позиціями Конституційного Суду Російської Федерації, вираженими в тому числі в сьогоденні постанові. 6. За змістом ст. 125 Конституції Російської Федерації і правових позицій, виражених Конституційним Судом Російської Федерації в Постановах від 16 червня 1998 р., від 11 квітня 2000 р. і від 18 липня 2003 р., а також в сьогоденні Постанові, рішення Верховного Суду Російської Федерації, яким нормативний акт Уряду Російської Федерації (якщо його перевірка судом загальної юрисдикції допустима) визнаний суперечить федеральному закону, не є підтвердженням недійсності нормативного акта Уряду Російської Федерації, його скасування самим судом, тим більше позбавлення його юридичної сили з моменту видання, а означає лише визнання його нечинним та , отже, з моменту вступу рішення суду в силу не підлягає застосуванню. Інше не узгоджується з конституційним повноваженням перелічених у ст. 125 (ч. 2) Конституції Російської Федерації органів та осіб звертатися до Конституційного Суду Російської Федерації з вимогою про підтвердження конституційності нормативних актів рівня нижче федерального закону як прийнятих відповідно до встановленого Конституцією Російської Федерації розмежуванням компетенції між федеральними органами державної влади. Що міститься в ч. ч. 2 і 3 ст. 253 ЦПК Російської Федерації регулювання, згідно з яким визнання нормативного правового акта суперечить федеральному закону тягне за собою втрату сили цього нормативного правового акта або його частини, притому з дня його прийняття, в частині, що стосується нормативних правових актів (у тому числі нормативних правових актів Уряду Російської Федерації), перевірка конституційності яких ст. 125 Конституції Російської Федерації віднесена до повноважень Конституційного Суду Російської Федерації, несумісне з офіційним тлумаченням ст. ст. 125, 126 і 127 Конституції Російської Федерації, даними Конституційним Судом Російської Федерації в Постанові від 16 червня 1998 р., і є таким же, як раніше визнане їм у Постанові від 11 квітня 2000 не відповідає Конституції Російської Федерації. Тим часом відповідно заснованому на ст. 125 (ч. 5) Конституції Російської Федерації приписом ст. 106 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації" тлумачення Конституції Російської Федерації, дане Конституційним Судом Російської Федерації, є офіційним і обов'язковим для всіх представницьких, виконавчих і судових органів державної влади; за змістом ст. 125 (ч. 6) Конституції Російської Федерації і ч. ч. 2 і 3 ст. 79 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації", юридична сила постанов Конституційного Суду Російської Федерації не може бути подолана повторним прийняттям норм, які були визнані не відповідними Конституції Російської Федерації, неконституційність цих норм не вимагає підтвердження, вони не мають юридичної сили з моменту прийняття і не підлягають застосуванню. Таким чином, ч. ч. 2 і 3 ст. 253 ЦПК Російської Федерації в частині, що регулює наслідки визнання нечинними нормативних актів (у тому числі нормативних актів Уряду Російської Федерації), які згідно зі ст. 125 Конституції Російської Федерації можуть бути перевірені в процедурі конституційного судочинства, не мають юридичної сили з моменту прийняття і не підлягають застосуванню. 7. Уряд Російської Федерації оскаржує конституційність положень п. 2 ч. 1 ст. 27, ч. ч. 1, 2 і 4 ст. 251, ч. ч. 2 і 3 ст. 253 ЦПК Російської Федерації на тій підставі, що відповідні повноваження судів загальної юрисдикції, в тому числі Верховного Суду Російської Федерації, всупереч вимогам ст. 128 (ч. 3) Конституції Російської Федерації визначені не федеральним конституційним законом, а федеральним законом. Конституційний Суд Російської Федерації неодноразово звертався до питання про встановлення повноважень судів. У ряді Постанов, в тому числі від 16 червня 1998 р. і від 11 квітня 2000 р., їм виражена наступна правова позиція. Конституція Російської Федерації не виключає право законодавця спеціально передбачити здійснення судами загальної юрисдикції та арбітражними судами в порядку адміністративного судочинства - поза зв'язку з розглядом іншого конкретної справи - повноважень з перевірки відповідності перерахованих у ст. 125 (п. п. "а" і "б" ч. 2) нормативних актів рівня нижче федерального закону іншому, має більшу юридичну силу, акту, крім Конституції Російської Федерації, проте визнання їх нечинними неможливо поза чіткої регламентації прийняття таких рішень. При цьому відповідні повноваження мають закріплюватися у федеральному конституційному законі, яким визначалися б види нормативних актів, що підлягають перевірці судами, предметна, територіальна та інстанційності підсудність справ, суб'єкти, уповноважені звертатися до суду з клопотанням про перевірку законності актів, правила, що забезпечують юридичну силу судових рішень як обов'язкових для правоприменителей по всіх інших справах, коли ж повноваження суду засноване на законі, прийнятому до набуття чинності Конституцією Російської Федерації, воно не може бути анульоване лише з тієї причини, що відсутній (не прийнятий) відповідний федеральний конституційний закон. Прийнятий у 2002 р. Цивільний процесуальний кодекс Російської Федерації є федеральним законом. Отже, закріпивши повноваження Верховного Суду Російської Федерації з розгляду справ про оскарження нормативних правових актів Уряду Російської Федерації у федеральному законі (лише відповідне повноваження Військової колегії Верховного Суду Російської Федерації передбачено Федеральним конституційним законом "Про військових судах Російської Федерації"), законодавець не виконав вимогу ст . 128 (ч. 3) Конституції Російської Федерації, а також вступив у суперечність з постановами Конституційного Суду Російської Федерації, що зберігають свою силу. Разом з тим необхідно врахувати, що визнання п. 2 ч. 1 ст. 27, ч. ч. 1, 2 і 4 ст. 251, ч. ч. 2 і 3 ст. 253 ЦПК Російської Федерації - у частині, що визначає повноваження Верховного Суду Російської Федерації з розгляду справ про оскарження нормативних правових актів Уряду Російської Федерації, - що не відповідають Конституції Російської Федерації за формою акта, в якому встановлені ці повноваження, зумовило б і визнання неконституційності по тому ж основи зазначених положень, що закріплюють в цілому повноваження судів загальної юрисдикції вирішувати справи про оскарження нормативних правових актів, а також інших положень даного Кодексу, що стосуються повноважень судів загальної юрисдикції, що призвело б до суттєвого обмеження діяльності судів зі здійснення правосуддя і дало б можливість поставити під сумнів конституційність інших прийнятих після набуття чинності Конституцією Російської Федерації федеральних законів, що встановлюють повноваження судів. Такий результат суперечив би цілям конституційного судочинства. Тому Конституційний Суд Російської Федерації в цій справі утримується від визнання положень п. 2 ч. 1 ст. 27, ч. ч. 1, 2 і 4 ст. 251, ч. ч. 2 і 3 ст. 253 ЦПК Російської Федерації не відповідають Конституції Російської Федерації за формою правового акта, проте звертає увагу Федеральних Зборів на те, що прийняття федерального конституційного закону про повноваження судів загальної юрисдикції невиправдано затягнулося. Виходячи з викладеного та керуючись ч. ч. 1 і 2 ст. 71, ст. ст. 72, 75, 79 і 87 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації", Конституційний Суд Російської Федерації ухвалив: 1. Визнати взаємопов'язані положення п. 2 ч. 1 ст. 27, ч. ч. 1, 2, і 4 ст. 251, ч. ч. 2 і 3 ст. 253 ЦПК РФ - в частині, що наділяє Верховний Суд Російської Федерації повноваженням розглядати і вирішувати справи про визнання нечинними нормативних правових актів Уряду Російської Федерації, що не суперечать Конституції Російської Федерації, оскільки ці положення - за своїм конституційно-правовим змістом в системі чинного нормативного регулювання - НЕ припускають дозвіл Верховним Судом Російської Федерації справ про оскарження нормативних правових актів Уряду Російської Федерації, прийнятих на виконання повноваження, покладеного на нього безпосередньо федеральним законом. Конституційно-правовий зміст положень п. 2 ч. 1 ст. 27, ч. ч. 1, 2 і 4 ст. 251, ч. ч. 2 і 3 ст. 253 ЦПК Російської Федерації, виявлений в сьогоденні Постанові, є загальнообов'язковим і виключає у правозастосовчій практиці будь-яке інше тлумачення як цих положень, так і аналогічних їм положень про судову перевірку нормативних актів Уряду Російської Федерації, які містяться в інших нормативних правових актах. 2. Нормативне положення, що міститься в ч. ч. 2 і 3 ст. 253 у взаємозв'язку з п. 2 ч. 1 ст. 27, ч. ч. 1, 2 і 4 ст. 251 ЦПК Російської Федерації, згідно з яким визнання нормативного правового акта суперечить федеральному закону з дня прийняття або іншого вказаного судом часу тягне за собою втрату сили цього нормативного правового акта або його частини, - у частині, що відноситься до перевірки нормативних правових актів, які відповідно до ст. 125 Конституції Російської Федерації можуть бути перевірені в процедурі конституційного судочинства, - не має юридичної сили з моменту прийняття і не підлягає застосуванню. 3. У цій справі Конституційний Суд Російської Федерації утримується від визнання положень п. 2 ч. 1 ст. 27, ч. ч. 1, 2 і 4 ст. 251, ч. ч. 2 і 3 ст. 253 ЦПК Російської Федерації не відповідають Конституції Російської Федерації за формою нормативного акта. Федеральним Зборам належить прийняти федеральний конституційний закон, в якому закріплювалися б повноваження Верховного Суду Російської Федерації з розгляду справ про оскарження таких нормативних правових актів Уряду Російської Федерації, перевірка яких не належить до виключної компетенції Конституційного Суду Російської Федерації, а також привести правове регулювання, що забезпечує перевірку законності нормативних правових актів судами загальної юрисдикції, у відповідність з вимогами Конституції Російської Федерації і правовими позиціями Конституційного Суду Російської Федерації, вираженими в тому числі в сьогоденні Постанові. 4. З цієї Постанови не слід обов'язковість перегляду винесених раніше Верховним Судом Російської Федерації рішень у справах про оскарження положень нормативних актів Уряду Російської Федерації, що не виключає для уповноважених суб'єктів можливості звернення до Конституційного Суду Російської Федерації з відповідними запитами про перевірку та підтвердження їх конституційності (Постанова КС РФ від 27 січня 2004 р. N 1-П "У справі про перевірку конституційності окремих положень п. 2 ч. 1 ст. 27, ч. ч. 1, 2 і 4 ст. 251, ч. ч. 2 і 3 ст . 253 ЦПК РФ у зв'язку із запитом Уряду РФ "). § 2. Ф. звернувся до Верховного Суду Російської Федерації з вищевказаним заявою. Ознайомившись з наданими матеріалами, знаходжу, що заява Ф. не може бути прийнято до провадження Верховного Суду РФ по першій інстанції з наступних підстав. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 135 ЦПК РФ суддя повертає позовну заяву, якщо справа непідсудна даному суду. Статтею 27 ЦПК РФ визначена підсудність Верховному Суду РФ цивільних справ по першій інстанції. Зокрема, Верховний Суд РФ розглядає по першій інстанції справи про оскарження нормативних правових актів федеральних органів державної влади, які зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян і організацій. Як випливає зі змісту заяви, Ф. просить визнати недійсними лист Департаменту податкової і митно-тарифної політики Міністерства фінансів РФ від 3 травня 2005 р. N 03-05-01-05/54 і лист Міністерства фінансів Російської Федерації від 11 липня 2005 N 03-05-01-03/63. Згідно п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 20 січня 2003 р. N 2 "Про деякі питання, що виникають у зв'язку з прийняттям і введенням в дію Цивільного процесуального кодексу Російської Федерації" під нормативним правовим актом розуміється виданий у встановленому порядку акт уповноваженої на те органу державної влади, органу місцевого самоврядування або посадової особи, що встановлює правові норми (правила поведінки), обов'язкові для невизначеного кола осіб, розраховані на неодноразове застосування і діючі незалежно від того, виникли або припинилися конкретні правовідносини, передбачені актом. Оспорювані заявником листи не є нормативними правовими актами, оскільки не встановлюють вищевказаних правових норм, а також не проходили державної реєстрації в Мін'юсті Росії, обов'язкової для нормативних правових актів. Крім того, оспорюване заявником лист Департаменту податкової і митно-тарифної політики Міністерства фінансів РФ від 3 травня 2005 р. N 03-05-01-05/54 є відповіддю на запит. В силу ст. 24 ЦПК РФ цивільні справи, підвідомчі судам, за винятком справ, передбачених ст. ст. 23, 25, 26 і 27 цього Кодексу, розглядаються районним судом в якості суду першої інстанції, куди заявник не позбавлений можливості звернутися в порядку гл. 25 ЦПК РФ. Оскільки відсутній спеціальний закон, який би встановлював обов'язкову підсудність Верховному Суду РФ заяв з вимогами, аналогічними заявленим Ф., та керуючись п. 2 ч. 1 ст. 135 ЦПК РФ, нд визначив: повернути Ф. заяву про оскарження листа Департаменту податкової і митно-тарифної політики Міністерства фінансів РФ від 3 травня 2005 р. N 03-05-01-05/54 і листи Міністерства фінансів Російської Федерації від 11 липня 2005 р. N 03-05-01-03/63 у зв'язку з непідсудністю заяви Верховному Суду Російської Федерації (Визначення ЗС РФ від 27 грудня 2005 р. N ГКПІ05-1625 "Про повернення заяви про оскарження листів Мінфіну від 3 травня 2005 р. N 03-05-01-05/54 та від 11 липня 2005 р. N 03-05-01-03/63 "). § 3. Питання. Підсудні чи Верховному Суду Російської Федерації скарги на ухвали районних (міських) судів про перегляд за нововиявленими обставинами апеляційних рішень чи ухвал цих судів, якими були змінені рішення мирових суддів або прийняті нові рішення? Відповідь. Відповідно до ст. 393 Цивільного процесуального кодексу Російської Федерації перегляд за нововиявленими обставинами ухвал судів апеляційної інстанції, на підставі яких змінено рішення суду першої інстанції або прийнято нове рішення, провадиться судом, що змінив рішення суду або прийняв нове рішення. Таким чином, при оскарженні ухвали районного (міського) суду про перегляд за нововиявленими обставинами апеляційного рішення або ухвали оскаржується апеляційне визначення районного (міського) суду. Підсудність скарг на апеляційні ухвали районних (міських) судів визначено п. 1 ч. 2 ст. 377 ЦПК РФ - вони подаються до президії відповідного верховного суду республіки, крайового, обласного суду, суду міста федерального значення, суду автономної області, суду автономного округу. Верховному Суду Російської Федерації такі скарги непідсудні (Питання 1 Постанови Президії ВР РФ від 1 березня 2006 р. "Огляд законодавства та судової практики ЗС РФ за четвертий квартал 2005 р."). |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Стаття 27. Цивільні справи, підсудні Верховному Суду Російської Федерації" |
||
|
||